Всеукраїнський портал національного усиновлення
«Сирітству — ні!»
Rozvitok
Гаряча лінія
0-800-50-14-14



Людмила Волинець: «На сьогодні в Україні сформований штучний дефіцит дітей, які підлягають усиновленню»

Людмила Семенівна Волинець, керівник секретаріату міжфракційного депутатського об’єднання «Захист прав дітей – пріоритет держави», керівник офісу Уповноваженого Президента України з прав дитини (2011 – 2014 рр.), визнаний експерт у сфері захисту прав дитини, поділилася з читачами порталу «Сирітству – ні!» своїми думками щодо законодавчих ініціатив 2016 року у сфері захисту прав дитини, статистики влаштування в родини дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування за минулий рік та прогнозами на майбутнє.



– Як законодавчі ініціативи 2016 року вплинули на захист прав дітей в Україні? Які підсумки загалом можна зробити?


– Я б хотіла говорити про позитивні новини, але підстав для цього, на жаль, немає. 2016 рік, дійсно, був роком законодавчої ініціативи. 26 січня були внесені зміни до багатьох законів України. Введено в закон і патронат над дітьми, був прийнятий закон, який увів наставництво, було введено визначення дітей, що постраждали від збройного конфлікту. Тобто новини були. Відбулися парламентські слухання з прав дитини, адже в минулому році ми відзначали 25-річчя ратифікації Україною Конвенції ООН про права дитини.

Це був рік високої законодавчої ініціативи, але, на жаль, я повинна сказати про те, що закони прийняті, та до жодних змін, як на мій погляд, у реальному житті дітей вони поки що не привели. Чому? Тому що під жоден закон Кабінет Міністрів не затвердив підзаконних актів. Ми на сьогодні не маємо ні підзаконних актів щодо патронату, ні підзаконних актів щодо наставництва. На жаль, ця законодавча ініціатива, яка була проголосована у Верховній Раді, на сьогодні урядом ніяким чином не реалізована. Не буде підзаконних актів – жоден інститут працювати не зможе, тому що не визначений основний порядок створення та діяльності, запровадження, звітності, контролю тощо. І це надзвичайно сумно. Хоча з іншого боку, ми бачимо досить високу активність громадських організацій, які за умови відсутності підзаконних актів, усе таки проводять підготовку кандидатів у патронатні вихователі, готують кандидатів у наставники.

Також були внесені зміни в законодавство стосовно діяльності прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу. Частина з них є такими, що будуть мати позитивні наслідки, а частина не можуть бути виконаними, оскільки є алогічними. Міністерство соціальної політики запропонувало Кабміну затвердити ці рішення, і далі частину з них спростували методичними листами, аби не заблокувати діяльність місцевих органів виконавчої влади з питань створення сімейних форм виховання.

Тому ми маємо за підсумками року надзвичайно сумну статистику щодо усиновлення і влаштування дітей в прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу.

– А як змінилася ситуація щодо влаштування дітей у родини за останні 10 років?

– Ми вже можемо проаналізувати десятилітню історію розвитку прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу за період із 2005 по 2016 роки, тобто навіть за 11 років. Саме тоді, власне, починалося реформування системи опіки й піклування. У 2006 році, першому році змін, національне усиновлення + усиновлення іноземцями + влаштування в прийомні сім’ї й дитячі будинки сімейного типу це сумарно – 3871 влаштована дитина. Я нагадаю, що того року діяльність тільки розгорталась, то був, скажімо так, «стартовий» рік. У 2016 році – 3299 дітей. Із них 389 дітей усиновлено іноземцями, 1422 дитини влаштовані в прийомні сім’ї та в дитячі будинки сімейного типу, 1488 дітей усиновлені громадянами України. Це статистика історичного мінімуму.



– Невже причини зменшення кількості влаштованих у родини дітей – це лише погіршення економічної ситуації та воєнні дії на сході країни?


– Нас дуже часто переконують у тому, що йде війна й нема охочих усиновлювати дітей. Дозвольте, не погодитись із цією тезою, яка так часто тиражуються Міністерством соціальної політики. Хоча б тому, що це ж Міністерство повідомляє, що одномоментно в Україні понад 1800 сімей шукають дітей для усиновлення. І коли в черзі стоїть більше родин, ніж усиновлено дітей, це означає, що не спрацьовує державний механізм, який ці питання регулює. Причин такої ситуації чимало. Перша: на сьогодні в державі сформований штучний дефіцит дітей, які підлягають усиновленню. Я підкреслюю слово «штучний», тому що нині як наслідок багатьох явищ, у тому числі й реформи судової гілки влади, коли велика кількість судів не працює, у багатьох судах відсутні судді, ми не маємо вчасно прийнятих рішень стосовно тих дітей, що реально втратили батьківське піклування. Ці діти, не отримуючи статусу дітей, позбавлених батьківського піклування, фактично не маючи батьків, потрапляють в інтернатні заклади як діти «батьківські». Тобто дитина і батьків не має, і права на усиновлення не набуває. І це надзвичайно небезпечна тенденція.

Наступне, у результаті багатьох обставин в Україні загалом зменшується кількість дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування. І це так само штучний процес. Дітей без батьківського піклування в Україні набагато більше, ніж 73 тисячі, як стверджує Мінсоцполітики.

Основні причини втрати дітьми батьківського піклування зростають, а саме: смертність населення в працездатному віці (у тому числі внаслідок військових дій), злочинність і її результат – ув’язнення батьків (60% ув’язнених мають неповнолітніх дітей), вчинення батьками злочинів як таких, і зокрема проти дитини, їх асоціальність, відмови забрати дитину з медичних закладів. Попри це кількість дітей без батьків три роки поспіль зменшується. Стверджую, що ця тенденція є неправдивою.

Якщо сформовано штучний дефіцит, то ми й маємо багато випадків, коли люди не можуть усиновити навіть тих дітей, які перебувають у базі даних «Сирітству – ні!» або інших базах даних. Мені відомі випадки, коли кандидати в усиновителі знаходять дітей, звертаються щодо їх усиновлення й отримують немотивовані відмови, аж до «очікуємо опікуна з нашого району» або «ми вважаємо опіку більш пріоритетною, ніж усиновлення». У багатьох випадках чинне законодавство просто порушується, не виконується. Громадяни України відчувають складнощі при усиновленні 7-літніх, 9-літніх дітей. Відбувається здійснення дій щодо дітей не за буквою законодавства, а за переконанням державних службовців, які дотичні до цієї процедури. Це на сьогодні надзвичайно серйозна проблема. І саме це впливає на обсяги усиновлення, а не готовність громадян усиновлювати дітей.

Скорочення кількості працівників у системі служб у справах дітей, спроба підпорядкування центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді під Управління соціального захисту, яке відбувається сьогодні в державі, а подекуди й ліквідація ЦСССДМів приводить до того, що деякі процеси, особливо щодо прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу, просто зупиняються, тому що немає тих структур, які повинні кандидатів у прийомні батьки й батьки-вихователі шукати, їх готувати, вчити. Ліквідовуються структури, що мають певні повноваження в системі створення та соціального супроводу прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. І ця проблема так само впливає на влаштування дітей у сім’ї.

Як наслідок, протягом 2016 року з прийомних сімей вибуло приблизно стільки ж дітей, скільки було влаштовано. І це надзвичайно небезпечна тенденція. Якби діти вибували у зв’язку з досягненням 18-літнього віку, це було б нормально, але, на жаль, зростає відсоток дітей (і він досягає сьогодні майже 50%), які вибувають із сімей раніше 18-річного віку.

– А які причини цього?

– Не складаються стосунки, «вигорають» батьки, тому що велика частина прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу не має професійної підтримки з боку ЦСССДМів. Це інформація не оприлюднюється, але це так. Тому, відповідно, у нас зменшується загальна кількість дітей, які виховуються в прийомних сім’ях і дитячих будинках сімейного типу.

Сьогодні досить багато випадків реорганізації дитячих будинків сімейного типу в прийомні сім’ї через відмову поповнення сім’ї. З одного боку, це процес природній, адже діти виростають, є батьки, які повинні завершувати свою кар’єру, бо вони досягають пенсійного віку. Нагадаю, що першим роком, коли діти активно влаштовувалися в прийомні сім’ї й дитячі будинки сімейного типу, був 2006 рік. Зрозуміло, що за 11 років діти виросли, і вибуття їх буде активним. Але чому не прибувають нові діти? Оце питання.

До мене звертаються батьки-вихователі з проханням: «Допоможіть довлаштувати дітей». Особливо після запровадження останніх змін, які внесло Міністерство соціальної політики у порядок довлаштування. Сім’я, що 10 років функціонує як дитячий будинок сімейного типу, повинна надати довідки про певні доходи, яких у неї просто не може бути, тому що вона функціонувала 10 років як дитячий будинок сімейного типу й отримувала ті доходи, що передбачені законодавством. Тобто законодавець виставляє вимогу, яку він же не дозволив людям виконати. Якщо люди мають ті доходи, які передбачені для батьків-вихователів чинним законодавством, то звідки ж вони візьмуть більші. Отже, норма не зважена з практикою. Це перша обставина. А друга, я нагадую, – штучний дефіцит дітей зі статусом. І це на сьогодні є проблемою, яка буде деформувати всі процеси: і процеси усиновлення, і процеси влаштування в прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу.

– Президент підписав закон «Про внесення змін до Закону України «Про органи і служби у справах дітей (щодо удосконалення правового статусу служб у справах дітей)», згідно з яким має збільшитися кадрове забезпечення служб. Як цей закон змінить роботу служб у справах дітей?

– Це новий закон про відновлення того, що було в 2012 році знищено адміністративною реформою. У 2010 році адміністративна реформа знищила Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, а в 2012 році під цю реформу були забрані із законодавства норми стосовно штатного забезпечення служб у справах дітей. Зараз вони поновлені в кращому варіанті, ніж це було раніше. Але мій досвід говорить про те, що ця норма не буде мати автоматичного запровадження, коли завтра всі голови районних державних адміністрацій скажуть: «У нас не вистачає працівників служб у справах дітей». На жаль, такого чаклунства не відбудеться. Під цей закон, як під всі інші, приймається постанова Кабінету Міністрів про рекомендований перелік структур, які повинні входити до складу районної державної адміністрації. Якщо в цей перелік служби потраплять, це буде добре.

Коли Павленко Юрій Олексійович був і міністром, і Уповноваженим Президента України з прав дитини, ми неодноразово відновлювали службу у справах дітей у цьому переліку, тому що її весь час намагалися скоротити. Я сподіваюся, що більше такого досвіду не буде. А стосовно закону хочу сказати: треба важко й багато працювати для того, щоб кожна районна державна адміністрація й мерія це законодавство виконала. Але в будь-якому випадку дуже добре, що її поновили. Найважливіше, що визначились із кадровим забезпеченням в об’єднаних територіальних громадах. Принаймні люди отримали опору в законодавстві, коли можна йти, наполягати, вимагати, тому це дуже хороша новина.

– Хотілося б почути Ваші прогнози на майбутнє. Як зміниться в найближчі кілька років ситуація щодо влаштування дітей у сім’ї?


– Маю низку професійних засторог, не особистих, а професійних. Найперше: дві новітні форми – наставництво й патронат над дітьми – дуже в багатьох моментах позиціонуються як самостійні, незалежні ні від чого форми підтримки дітей. Це є глобальна помилка, і вона мене в професійному плані надзвичайно турбує. Ми повинні розуміти, що будь-яку форму розробляємо для того, щоб дитина могла реалізувати свої потреби. Наставництво – для підвищення рівня соціальної компетентності. Патронат – аби дитина не потрапляла в заклад, а перебувала в сімейному оточенні. І ми забуваємо про те, що патронат, наставництво, прийомна сім’я, усиновлення можуть бути в долі однієї дитини. Наприклад, сьогодні дитина може бути під наставництвом, завтра може бути переведена в прийомну сім’ю, а післязавтра ця дитина може бути усиновлена. І от тепер запитання: а як законодавчо все це прописано? Саме прописано, а не проголошується. Чи не конфліктують між собою ці форми тоді, коли вони зустрічаються в долі однієї дитини? І хочу сказати, що, на жаль, конфліктують.

Усі форми між собою повинні бути пов’язані долею дитини й мають виключати конфлікт у долі дитини між різними формами виховання. У нас на сьогодні всі ці форми розвиваються так, начебто одна дитина може «споживати» тільки наставництво, друга – може бути тільки в патронаті, третя – у прийомній сім’ї. От, власне, мене дуже турбує, як це буде працювати.

Якщо найближчим роком ми чесно не подивимося на ситуацію й не скажемо собі, що штучно не визнаємо певну кількість дітей дітьми-сиротами й позбавленими батьківського піклування, я думаю, у нас буде сформований штучний ажіотаж відносно дітей серед кандидатів в усиновителі, кандидатів в опікуни тощо, який призведе до дуже негативних наслідків, перш за все, в долі дитини. Вчасно не прийняте рішення, що дитина втратила батьківське піклування, означає, що їй вчасно не буде надана допомога.

Я поки що не бачу активізації реформи інтернатних закладів у тому вигляді, у якому про неї говорять. А реформа інтернатних закладів, на мій погляд, повинна була б початися з того, що чесно подивилися б на дітей, які сьогодні в інтернатних закладах, і чесно по відношенню до дитини розібралися: є в дитини батьки чи їх нема. От із цього повинна була б початися, як на мій погляд, система реформування інтернатних закладів. Далі від цього, від чесності ставлення до дитини, яка сьогодні перебуває в інтернатному закладі, залежать і обсяги наставництва, і форми наставництва, які ми дитині запропонуємо, і патронат, і прийомні сім’ї, і дитячі будинки сімейного типу. Адже будь-яка форма влаштування є наслідком визнання, що дитина втратила постійно або тимчасово батьківське піклування.

На сьогодні мій прогноз не є надзвичайно оптимістичним. До тих пір, поки в державі, яка, на жаль, охоплена війною, не буде відновлено об’єктивну статистику про дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування; не відновляться процеси вчасного надання дітям захисту з боку держави, у тому числі в разі втрати ними батьківського піклування; новітні форми роботи з дітьми не будуть взаємопов’язаними, а традиційні форми сімейного влаштування не будуть належним чином супроводжуватися і законодавчо, і соціально, – причин для оптимістичного прогнозу не вистачає.

Поділитися:
Інші новини
База «Сирітству – ні!» поповнилася новими анкетами дітей із Житомирської області Новини
21 лютого 2017
База «Сирітству – ні!» поповнилася новими анкетами дітей із Житомирської області
Детальніше
Зінаїда Кияниця: «Ми впевнені в правильності та ефективності моделі патронату» Новини
20 лютого 2017
Зінаїда Кияниця: «Ми впевнені в правильності та ефективності моделі патронату»
Детальніше
На картині свого майбутнього Настя бачить родину Новини
18 лютого 2017
На картині свого майбутнього Настя бачить родину
Детальніше