Я ознайомився із Політикою конфіденційності та даю свою згоду на обробку моїх персональних даних.

Політика конфіденційності
Всеукраїнський портал національного усиновлення
«Сирітству — ні!»
Rozvitok Rozvitok
Гаряча лінія
0-800-50-90-01



Родина Шаповалових: «Ми вирішили – скільки у нас вистачить сил, доти й всиновлюватимемо»

– Коли наші діти виросли, ми відчули, що у нас є ще батьківський потенціал. З’явилося вдосталь вільного часу і велике бажання дарувати свою нерозтрачену батьківську любов іншим діткам, – розповідають Дмитро та Олександра Шаповалови читачам порталу «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова. 


Неймовірна історія цієї родини почалася задовго до першого усиновлення. 

– Коли у сім’ї народилась четверта дитина, ми переїхали з Києва до Запорізької області. Хотіли, щоб нашим дітям було комфортніше у просторому будинку. Сільська місцевість, свіже повітря, багато простору – найкращі умови для повноцінного зростання діточок. Тоді ж вперше задумалися про усиновлення, – продовжує Дмитро. 

Для подружжя пріоритетом є родина та майбутнє їхніх дітей. Вони переконані: найголовніше в житті – це повноцінне виховання наступного покоління, адже майбутнє нашої держави залежить від того, яких дітей ми виховуємо. 

– Ще 10 років тому ми почали розмову з власними дітьми про те, що непогано було б допомогти ще якійсь дитині мати родину, де її любитимуть та поважатимуть. Проте тривалий час діти цього не розуміли. Перш ніж стати кандидатами в усиновителі для нас з дружиною важливою була саме їхня згода. Коли до нас прийшов найменший син і сказав: «Я хочу, щоб у нас з’явилася молодша дитина, про яку я буду піклуватися», ми з Олександрою подали документи на усиновлення – і служба почала пропонувати різних кандидатів, – згадує Дмитро. 

– Ми одразу повідомили спеціалістам служби, що будемо лише всиновлювати, адже це єдина форма влаштування дитини в сім’ю, яка відповідає природному устрою. Якщо дитина сирота, їй потрібні батьки. Ми вирішили – скільки у нас вистачить сил, доти й всиновлюватимемо, – продовжує Дмитро. 

Так чотири роки тому в родині Шаповалових з’явилася Віра. 

– Дівчинці було 7,5 років, коли ми її всиновили. Приїхавши до Віри, ми подивилися на неї і вирішили, що станемо для неї люблячими батьками, – розповідає подружжя. – Спочатку дівчинка з пересторогою поставилася до нас, але наша місія була в тому, щоб стати для неї родиною, почати жити по-новому. 

Коли сім’я забрала Віру додому, старші діти усіляко допомагали молодшій сестрі, направляли її, сприяли легкій адаптації. 

Батьки згадують той період:

– Коли дитинка відчуває щиру любов і рівність у стосунках з іншими дітьми, вона розкривається, швидко знаходить спільну мову. Коли ми привезли Вірочку додому, посадили за родинним столом, поклали спати у чисту постіль, поцілували, обійняли і сказали, що сьогодні вона спатиме разом з татом і мамою, що вона тепер не сама – це спрацьовує на рівні інстинктів. Ця дитина відчула себе бажаною у нашій родині. 

Дмитро та Олександра вирішили дати донечці час, щоб звикнути до нових умов. 

– Ми забрали Вірочку посеред навчального року, вона навчалась у першому класі. До школи одразу не віддали, протягом наступного семестру з донею шкільну програму проходила дружина. Після канікул Віра пішла у другий клас. 

Дівчинка якось сказала батькам: «Мамо й тато, я мріяла одразу народитися у вас». Для подружжя Шаповалових це були не прості слова.  

– Ми з дружиною знову відчули, що є сили та бажання ощасливити ще хоча б одну дитину. Міфи про те, що дитину складно усиновити, а інколи зовсім неможливо, були розвіяні. І для Віри було б добре мати сестру, подругу. Із біологічних у нас є дітки-погодки. Спостерігаючи, як вони підтримують одне одного, ми вирішили взяти ще одну дитину. Перед тим запитали у самої Віри, чи хоче вона, щоб ми взяли їй сестричку із інтернату, – згадує чоловік. – Віра, не розмірковуючи ні хвилини, відповіла батькам: «Хочу, їй там дуже погано. Давайте її заберемо». 

Дівчинка знала і відчувала, як дітям там сумно, адже у кожного з них своя трагічна історія. 

Через півроку подружжя Шаповалових усиновили другу дитину – Ганну, 8 років. 

– Ми молили Бога – і він нам допоміг та благословив на усиновлення ще однієї дитини. Коли ми привезли Аню додому, Віра їй сказала: «Я була така, як ти. А тепер ти будеш така, як я, щаслива, весела, з татом і мамою». 

Дмитро та Олександра присвячують увесь вільний час своїм дітям. Чоловік за фахом лікар, проте знайшов альтернативу основній роботі задля того, щоб постійно бути поруч з рідними. 

– Моя дружина теж має вищу освіту. Проте за час перебування у декретній відпустці вона вже стала професійною хранителькою домашнього тепла, – з любов’ю зауважує Дмитро. – Ми живемо благополучно, адже маємо все, що потрібно для життя. Нам в усьому допомагає Бог: дає роботу або посилає у наше життя людей, які допомагають нам. Діти здобувають музичну освіту, хто за класом фортепіано, хто з вокалу. Хтось займається у художній школі – це все за їхнім бажанням. Ми намагаємося дати їм запас життєвих знань, вмінь та навичок, щоб у майбутньому вони змогли реалізувати себе як особистість. 

Освітою дітей батьки займаються особисто, їм допомагають старші біологічні діти. 

– Програму вивчаємо вдома разом, а контрольні та семестрові роботи діти складають у школі. Це називається екстернатна форма навчання, – пояснює Дмитро.  

Дмитро та Олександра виховують дітей власним прикладом. Вони переконані: ні слова, ні пояснення, ні тим паче покарання не діють так ефективно, як поведінка батьків, їхній авторитет. 

– Для нас важливо, аби діти були щасливі. Ми з дружиною плідно працюємо над тим, щоб вони звільнилися від свого жахливого минулого та мали змогу жити по-новому. Ми їх слухаємо, адже їм треба виговоритися, щоб позбутися того негативу, який супроводжував тривалий час. І разом з тим, ми їх вчимо, пояснюємо, радимо, як чинити краще, – діляться Дмитро та Олександра. 

Півроку тому у сім’ї сталося поповнення. Подружжя всиновили ще двох діток: трирічну Маріам та дворічного Марка. 

– Ми дуже скучили за маленькими дітьми. І тому знову наважилися на всиновлення. Повідомили службу, що хотіли б взяти двох, а то й трьох діток, – розповідає Дмитро. – Нам запропонували братика й сестричку. Ми знову порадилися з дітьми, а згодом поїхали знайомитися. Їздили двічі: спочатку з дружиною, а потім вже усією родиною. Не було жодних перешкод, щоб не стати для них батьками. 

Сьогодні у подружжя це, можливо, не останні діти, народжені серцем. Шаповалови переконані: коли діти залишилися сиротами, це не їхня провина. 

– Кожному з нас дуже пощастило, що ми випадково народилися в хорошій сім’ї. Кожній дитині потрібно природне середовище. Усиновлення – це добра справа, головне не сумніватися.

Поділитися:
Інші новини
Богданчик: «Коли я виросту, у мене буде сім’я!» Новини
14 грудня 2018
Богданчик: «Коли я виросту, у мене буде сім’я!»
Детальніше
До «пакунку малюка» додали нові речі Новини
13 грудня 2018
До «пакунку малюка» додали нові речі
Детальніше
Кожна дитина – супергерой! Новини
12 грудня 2018
Кожна дитина – супергерой!
Детальніше