Я ознайомився із Політикою конфіденційності та даю свою згоду на обробку моїх персональних даних.

Політика конфіденційності
Всеукраїнський портал національного усиновлення
«Сирітству — ні!»
Rozvitok Rozvitok
Гаряча лінія
0-800-50-90-01



Родина Шаповалових: «Ми вирішили – скільки у нас вистачить сил, доти й всиновлюватимемо»

– Коли наші діти виросли, ми відчули, що у нас є ще батьківський потенціал. З’явилося вдосталь вільного часу і велике бажання дарувати свою нерозтрачену батьківську любов іншим діткам, – розповідають Дмитро та Олександра Шаповалови читачам порталу «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова. 


Неймовірна історія цієї родини почалася задовго до першого усиновлення. 

– Коли у сім’ї народилась четверта дитина, ми переїхали з Києва до Запорізької області. Хотіли, щоб нашим дітям було комфортніше у просторому будинку. Сільська місцевість, свіже повітря, багато простору – найкращі умови для повноцінного зростання діточок. Тоді ж вперше задумалися про усиновлення, – продовжує Дмитро. 

Для подружжя пріоритетом є родина та майбутнє їхніх дітей. Вони переконані: найголовніше в житті – це повноцінне виховання наступного покоління, адже майбутнє нашої держави залежить від того, яких дітей ми виховуємо. 

– Ще 10 років тому ми почали розмову з власними дітьми про те, що непогано було б допомогти ще якійсь дитині мати родину, де її любитимуть та поважатимуть. Проте тривалий час діти цього не розуміли. Перш ніж стати кандидатами в усиновителі для нас з дружиною важливою була саме їхня згода. Коли до нас прийшов найменший син і сказав: «Я хочу, щоб у нас з’явилася молодша дитина, про яку я буду піклуватися», ми з Олександрою подали документи на усиновлення – і служба почала пропонувати різних кандидатів, – згадує Дмитро. 

– Ми одразу повідомили спеціалістам служби, що будемо лише всиновлювати, адже це єдина форма влаштування дитини в сім’ю, яка відповідає природному устрою. Якщо дитина сирота, їй потрібні батьки. Ми вирішили – скільки у нас вистачить сил, доти й всиновлюватимемо, – продовжує Дмитро. 

Так чотири роки тому в родині Шаповалових з’явилася Віра. 

– Дівчинці було 7,5 років, коли ми її всиновили. Приїхавши до Віри, ми подивилися на неї і вирішили, що станемо для неї люблячими батьками, – розповідає подружжя. – Спочатку дівчинка з пересторогою поставилася до нас, але наша місія була в тому, щоб стати для неї родиною, почати жити по-новому. 

Коли сім’я забрала Віру додому, старші діти усіляко допомагали молодшій сестрі, направляли її, сприяли легкій адаптації. 

Батьки згадують той період:

– Коли дитинка відчуває щиру любов і рівність у стосунках з іншими дітьми, вона розкривається, швидко знаходить спільну мову. Коли ми привезли Вірочку додому, посадили за родинним столом, поклали спати у чисту постіль, поцілували, обійняли і сказали, що сьогодні вона спатиме разом з татом і мамою, що вона тепер не сама – це спрацьовує на рівні інстинктів. Ця дитина відчула себе бажаною у нашій родині. 

Дмитро та Олександра вирішили дати донечці час, щоб звикнути до нових умов. 

– Ми забрали Вірочку посеред навчального року, вона навчалась у першому класі. До школи одразу не віддали, протягом наступного семестру з донею шкільну програму проходила дружина. Після канікул Віра пішла у другий клас. 

Дівчинка якось сказала батькам: «Мамо й тато, я мріяла одразу народитися у вас». Для подружжя Шаповалових це були не прості слова.  

– Ми з дружиною знову відчули, що є сили та бажання ощасливити ще хоча б одну дитину. Міфи про те, що дитину складно усиновити, а інколи зовсім неможливо, були розвіяні. І для Віри було б добре мати сестру, подругу. Із біологічних у нас є дітки-погодки. Спостерігаючи, як вони підтримують одне одного, ми вирішили взяти ще одну дитину. Перед тим запитали у самої Віри, чи хоче вона, щоб ми взяли їй сестричку із інтернату, – згадує чоловік. – Віра, не розмірковуючи ні хвилини, відповіла батькам: «Хочу, їй там дуже погано. Давайте її заберемо». 

Дівчинка знала і відчувала, як дітям там сумно, адже у кожного з них своя трагічна історія. 

Через півроку подружжя Шаповалових усиновили другу дитину – Ганну, 8 років. 

– Ми молили Бога – і він нам допоміг та благословив на усиновлення ще однієї дитини. Коли ми привезли Аню додому, Віра їй сказала: «Я була така, як ти. А тепер ти будеш така, як я, щаслива, весела, з татом і мамою». 

Дмитро та Олександра присвячують увесь вільний час своїм дітям. Чоловік за фахом лікар, проте знайшов альтернативу основній роботі задля того, щоб постійно бути поруч з рідними. 

– Моя дружина теж має вищу освіту. Проте за час перебування у декретній відпустці вона вже стала професійною хранителькою домашнього тепла, – з любов’ю зауважує Дмитро. – Ми живемо благополучно, адже маємо все, що потрібно для життя. Нам в усьому допомагає Бог: дає роботу або посилає у наше життя людей, які допомагають нам. Діти здобувають музичну освіту, хто за класом фортепіано, хто з вокалу. Хтось займається у художній школі – це все за їхнім бажанням. Ми намагаємося дати їм запас життєвих знань, вмінь та навичок, щоб у майбутньому вони змогли реалізувати себе як особистість. 

Освітою дітей батьки займаються особисто, їм допомагають старші біологічні діти. 

– Програму вивчаємо вдома разом, а контрольні та семестрові роботи діти складають у школі. Це називається екстернатна форма навчання, – пояснює Дмитро.  

Дмитро та Олександра виховують дітей власним прикладом. Вони переконані: ні слова, ні пояснення, ні тим паче покарання не діють так ефективно, як поведінка батьків, їхній авторитет. 

– Для нас важливо, аби діти були щасливі. Ми з дружиною плідно працюємо над тим, щоб вони звільнилися від свого жахливого минулого та мали змогу жити по-новому. Ми їх слухаємо, адже їм треба виговоритися, щоб позбутися того негативу, який супроводжував тривалий час. І разом з тим, ми їх вчимо, пояснюємо, радимо, як чинити краще, – діляться Дмитро та Олександра. 

Півроку тому у сім’ї сталося поповнення. Подружжя всиновили ще двох діток: трирічну Маріам та дворічного Марка. 

– Ми дуже скучили за маленькими дітьми. І тому знову наважилися на всиновлення. Повідомили службу, що хотіли б взяти двох, а то й трьох діток, – розповідає Дмитро. – Нам запропонували братика й сестричку. Ми знову порадилися з дітьми, а згодом поїхали знайомитися. Їздили двічі: спочатку з дружиною, а потім вже усією родиною. Не було жодних перешкод, щоб не стати для них батьками. 

Сьогодні у подружжя це, можливо, не останні діти, народжені серцем. Шаповалови переконані: коли діти залишилися сиротами, це не їхня провина. 

– Кожному з нас дуже пощастило, що ми випадково народилися в хорошій сім’ї. Кожній дитині потрібно природне середовище. Усиновлення – це добра справа, головне не сумніватися.

Поділитися:
Інші новини
Маленька Варя подарує багато щастя майбутнім батькам Новини
19 квітня 2019
Маленька Варя подарує багато щастя майбутнім батькам
Детальніше
Стати супергероєм може кожний! Новини
17 квітня 2019
Стати супергероєм може кожний!
Детальніше
Нові анкети дітей із Житомирщини, які потребують сімейного тепла, у базі «Сирітству – ні!» Новини
16 квітня 2019
Нові анкети дітей із Житомирщини, які потребують сімейного тепла, у базі «Сирітству – ні!»
Детальніше