Я ознайомився із Політикою конфіденційності та даю свою згоду на обробку моїх персональних даних.

Політика конфіденційності
Всеукраїнський портал національного усиновлення
«Сирітству — ні!»
Rozvitok Rozvitok
Гаряча лінія
0-800-50-90-01



Юлія: «Навіть думки такої не виникало, що ця дитина не наша»

Це фантастична історія про те, як два люблячих серця об’єднали цілу родину. Її розповіла Юлія з Луганської області читачам порталу «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова. 

– Змалечку я мріяла усиновити дитину. Мої батьки прищеплювали нам любов до сиріт. У майбутньому я хотіла працювати в інтернатному закладі. Моя однокласниця осиротіла у підлітковому віці, і я була свідком того, як змінюється життя зовсім самотньої дитини. Це залишило слід у моєму серці, – розповідає Юлія. – А в мого чоловіка інша історія. Його дідусь був усиновлений, і це теж вплинуло на його ставлення до дітей-сиріт. 

Сергій, чоловік Юлії, людина з інвалідністю, обмежений у пересуванні. Та фізичні обмеження не завадили подружжю пізнати радість батьківства. 

– Ми з Сергієм обговорювали можливість усиновлення. Але прийшли до остаточного рішення через два роки, у 2012-ому, – каже жінка. 

Сама доля сприяла родині Юлії. 

– Чули багато різних історій про те, що потрібно довго чекати дитину, особливо якщо це малюк. Ми дуже швидко зібрали документи на усиновлення. Звернулися до районної служби у справах дітей. На той час у них був збій серверу, нам одразу запропонували познайомитися з однією дитиною, показали його фотографію. Це був наш Артем, йому не було ще й рочку, – згадує Юлія. 

Мета жінки полягала в тому, аби якнайшвидше забрати хлопчика з будинку дитини.  

– Ми відразу його полюбили. Навіть думки такої не виникало, що ця дитина не наша. Артем на диво виявився дуже схожим на батька Сергія, – розповідає Юлія. – Ми щодня відвідували маля. Бачили недбале ставлення до дітей: вони спали на звичайних клейонках, що викликали у дітей алергію, їм давали мало води, аби не мочилися. Реалії інтернатних закладів нас вразили та засмутили.  

Зараз Артем ходить у другий клас, займається футболом. Його серце відкрите та сповнене любові.

– Перед тим, як ми мали забрати сина додому, нас відмовляли з тої причини, що у його біологічної матері були проблеми зі здоров’ям, які з часом могли проявитися у малюка, – згадує жінка. – Та, дякувати Богу, я не знаю й по сьогодні, що таке, коли хворіють діти. 

Коли хлопчикові виповнилося 1,5 роки, Сергій та Юлія дізналися, що в Артема є рідні сестри, які теж потрапили до інтернатного закладу. Подружжя не розгубилося. 

– Ми впродовж дев’яти місяців намагалися встановити зв’язок з дітьми через Товариство Червоного Хреста, продзвонювали спеціалістів служби у справах дітей і досить довго оббивали пороги інстанцій. Витримавши тривалу процедуру встановлення опіки, ми все ж наприкінці 2013 року забрали дівчат в сім’ю. Для усиновлення на той час був недостатній фінансовий дохід нашої родини. Тані тоді було 10 років, а Насті – 4 рочки. 

З розповідей найстаршої дівчинки подружжя дізналося про нелегку долю цих дітей.  

– У дітей було тяжке попереднє життя. Таня розповіла мені, що Артема мама народила в бур’янах, а потрапивши до полового, відмовилася від нього. Доля розлучила дітей, щоб з’єднати їх згодом, – розповідає Юлія. 

Але труднощі на цьому не скінчилися. У 2014 році родину застала війна. Жінка з хвилюванням згадує той період. Обстріли, бомбардування, чоловік, обмежений у пересуванні, троє дітей, яких потрібно вдягти, нагодувати, приголубити та робота, де доводилося працювати довгих дев’ять місяців безоплатно.  

– Було тяжко, жили під постійними обстрілами, не мали можливості виїхати. Усі трималися разом, – каже Юлія. 

Попри всі події Юлію не полишали думки про біологічну матір Тані, Насті та Артема.  

– У 2015 році у своїх знайомих, які працювали в лікарні, я почала розпитувати про матір дітей, жива вона чи ні. І яким же було моє здивування, коли мені розповіли, що жінка 2015 року народила ще одного хлопчика, від якого відмовилася так само, як і від Артема, – розповідає Юлія.  

Як повідомили Сергію та Юлії, шестимісячний малюк перебував у будинку дитини. Подружжя не вагалося ані миті в усиновленні хлопчика. Та й тут не обійшлося без труднощів. Війна вплинула і на роботу інстанцій, адже постало питання: хто надасть дитині статус на непідконтрольній території? 

Юлія зверталася за юридичними консультаціями до різних спеціалістів. Допомагала родині і служба у справах дітей, аби хлопчик чим швидше потрапив у родину. Завдяки колосальному терпінню та бажанню усиновити малюка Сергій та Юлія забрали додому Андрія у 2016 році. 

Розповідаючи про дітей, Юлія зауважила, що діти дуже різні між собою: Артем захоплюється футболом, Настя більше читає та малює, Андрій дружелюбний та завжди бере приклад зі старших, повторює усе, що бачить. Найскладніше дається спілкування з найстаршою – Тетяною. 

– Коли ми забрали дівчаток в родину, найперше, що стало відчутно – ці діти ніколи не знали, що таке любов. Якщо Настя адаптувалася в сім’ї і є розуміння, що в неї є ще брати, що вони рідні по крові, то Таня досі тримається відчужено. Ще перебуваючи в одному закладі, Таня неохоче контактувала із сестрою. Дівчина прагне свободи, їй не вдалося примиритися з тим, що в сім’ї існують певні традиції та обов’язки між рідними, – продовжує Юлія. – Я переживала через те, що причина її поведінки в нас, принаймні я так собі міркувала. Дуже шкодую, що в потрібний час нас не направили на курси для усиновителів, це допомогло б зрозуміти найголовніше: проблема в тому, що для цих дітей є нормальним те, що для нас здається дивним. 

У Насті була інша проблема під час адаптації. 

– Дівчинка панічно боялася чоловіків. У Насті складна психологічна травма, її коріння – від спільного проживання з біологічною мамою. Протягом перших двох тижнів Настя не могла знаходитися поруч із Сергієм. Ми переживали, вірили та молилися, що все налагодиться. З часом ситуація змінилася. Зараз Настя охоче з татом вчить уроки, читає книжки. Ми виховуємо дітей відповідно до духовних законів життя, – каже Юлія. 

Нині Юлії 39, Сергію 42. Хоча чоловік на інвалідному візку, подружжя з оптимізмом та мужністю прямує по життю – є для кого жити. Зараз сім’я розпочала будівництво, адже їхня мрія – побудувати просторий та затишний дім, де діти зростатимуть подалі від пам’яті про війну, під мирним небом, у любові, добрі та злагоді. Вони щиро вірять, що на їхньому шляху зустрінуться люди, які допоможуть здійснити їхню мрію!

Поділитися:
Інші новини
Маленька Варя подарує багато щастя майбутнім батькам Новини
19 квітня 2019
Маленька Варя подарує багато щастя майбутнім батькам
Детальніше
Стати супергероєм може кожний! Новини
17 квітня 2019
Стати супергероєм може кожний!
Детальніше
Нові анкети дітей із Житомирщини, які потребують сімейного тепла, у базі «Сирітству – ні!» Новини
16 квітня 2019
Нові анкети дітей із Житомирщини, які потребують сімейного тепла, у базі «Сирітству – ні!»
Детальніше