Я ознайомився із Політикою конфіденційності та даю свою згоду на обробку моїх персональних даних.

Політика конфіденційності
Всеукраїнський портал національного усиновлення
«Рінат Ахметов – Дітям.
Сирітству – ні!»
Rozvitok
Гаряча лінія
0-800-50-90-01



Адаптація у ДБСТ Молярів. «Після пожежі більш за всіх нас підтримували саме діти. Вони надихали на подолання труднощів»

Будинок сімейного типу Наталії та Андрія Молярів (с. Нові Безрадичі Київської області) вже три роки є постійним учасником заходів програми «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!»

Початок історії створення ДБСТ Молярів читайте тут:

https://sirotstvy.net/ua/real-life-stories/stories-of-children-and-families/rodyna-molyar-chym-menshe-ditey-zhytymut%60-v-internatakh-tym-syl%60nishe-bude-nasha-natsiya-/

У березні 2020 року, майже за день до початку офіційного COVID-карантину, батьки  встигли забрати із закладу двох підлітків: 13-річного Ваню та 14-річного Віталіка. А ще через місяць, у квітні, на ДБСТ чекало нове випробування. Уночі від короткого замикання у кухні почалася пожежа. Дітей швидко встигли вивести з хати, але перший поверх та частина другого зазнали великих пошкоджень. Майже місяць усі ночували у дитсадочку, а вдень відновлювали пошкоджений будинок. Зараз сім’я повернулася до власної домівки, і впевнена – попри усі негаразди ця біда їх ще ліпше  з’єднала. А адаптація Вані та Віталіка пройшла настільки спокійно, що Андрій та Наталія кажуть: «Нам здається, що вони були з нами завжди».
Про те, як вливалися у родину нові дітки і як разом додали труднощі, спеціалістам програми «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» розповіла прийомна мама Наталія Моляр.

ДЗВІНОК ВІД СОЦСЛУЖБ

Все відбувалося дуже швидко. Коли нам зателефонували зі служби і спитали, чи можемо ми взяти двох підлітків 13 та 14 років, ми особливо не вагалися. Так, це непроста категорія діток, але в нас зараз вже є чотири підлітки. Як кажуть, де чотири – там і шість. До того ж, ми були впевнені, що наші дітки допоможуть новеньким швидше адаптуватися, стануть гарними братиками та сестричками. Вони в нас усі дуже відкриті, завжди приймуть і захистять. Тому свою згоду на побачення із хлопцями ми дали одразу і згодом вже були у закладі.

Зазвичай нам надсилали фото діток, психолог давала характеристику, і лише потім відбувалося побачення.  Цього разу перед карантином ми навіть фото не мали, знали тільки вік та імена.  По дорозі купили смаколиків, поділили на два пакети, щоб усім було однаково приємно. Особливо себе не налаштовували, не намагалися сподобатися. За вісім років ДСБТ ми зрозуміли дуже важливу річ:  якщо це доля, діти будуть наші.

ПЕРШЕ ПОБАЧЕННЯ

Приїхали, сидимо у коридорі. Дітки бігають. Один, другий, третій… Вже пройшло багатенько часу, як раптом я відчула: ось, побіг наш! Через хвилин 10 нас запрошують до кімнати, де сидять двоє хлопчиків, одного з яких я відчула. Це було неймовірно. Як можна було вгадати? Дивно…

Дітки трошки соромилися, іноді посміхалися. Видно було, що вони налаштовані якнайшвидше опинитися у родині й давно цього чекають. Ваня сидів тихенько і слухав, а Віталік розпитував нас та розповідав сам про себе і братика. Казав, що більш за все любить лагодити автівки, що їх виховував тато. Батько навчив їх багатьом чоловічим справам, тримав, як кажуть, у кулачку. Вони у закладі лише рік. Дивлюся на них і думаю: «Ну які ж вони хороші! Які вони гарні!» Ми показали фото нашої родини, пояснили, що у нас вже є вісім діток, і вони будуть не одні, є розклад, правила, налагоджений побут. Наприкінці зустрічі вони самі нас міцно обійняли і не відпускали деякий час, що ми взагалі розтанули. Вирішили – будемо оформляти документи.

ПОЧАТОК КАРАНТИНУ

Коли ми з документами приїхали у заклад, тільки-но розпочинався карантин. Керівництво спочатку сказало: чекайте два тижні. Але ми вже тоді розуміли, що цей карантин надзвичайний, і почали вмовляти забрати діток саме зараз. Ми говорили, що згодні, і діти згодні, і дома на них вже чекають наші діти… Я чітко відчувала: якщо ми поступимося і зараз не заберемо Ваню і Віталіка, то чекатимемо ще дуже-дуже довго. Нарешті керівництво – велика їм за це подяка – погодилося, ми підписали документи і швиденько поїхали додому. Ось такою була наша друга зустріч.

«МОЖНА НАЗИВАТИ ВАС МАМОЮ?»

Дорогою розмовляли так, ні про що. Заїхали у магазин, щоб купити  їм постіль та усі необхідні речі. Я беру Ваню за руку, чоловік – Віталіка і йдемо. Тоді вже починався ажіотаж перед карантином, люди скуповували майже все. І ось у цьому натовпі та метушні Ваня питає мене: «А як вас можна називати? Чи можу я звати мамою?» Я спочатку подумала, що мені щось почулося. Але відповіла: «Сьогодні ви стали нашими синами, і я вважаю тебе своїм сином. Ти можеш називати мене мамою». Потім виявилося, що Віталік те ж саме казав моєму чоловікові. Це було друге диво…

ВИПРОБУВАННЯ ПОЖЕЖЕЮ

Віталік і Ваня дуже швидко влилися у наш дім, не соромилися, не замикалися. Ваня трошки спочатку не хотів засинати, але разом ми це подолали і домовилися, що в нашому домі вночі люблять спати, і це дуже корисно. Оскільки вже розпочався карантин, ми знайомили їх зі школою онлайн,  щось навіть намагалися робити, якісь домашні завдання. Але пожежа перекроїла усі наші плани…

Благо, усі живі та здорові, в мого чоловіка золоті руки, і в нас золоті діти! Біда ще більше об’єднала нас усіх. Діти допомагали, чим могли,  переживали усе разом з нами, зі смиренням терпіли незручності життя у залі садочку, поки вичищали будинок.

Звісно, ми багато спілкувалися, питали Ваню та Віталіка, чи не жалкують, що не залишилися у закладі? Вони відповідали дуже мудро: «Нічого. Все це пройде і знов буде добре. Ми не жалкуємо». Усі дні, поки ми ночували у садочку, а не вдома, хлопці чергували із татом в машині біля будинку, щоб не влізли мародери.

«Мені, дорослому, було вночі якось моторошно  біля згорілого, відкритого на всі вітри будинку, але біля мене завжди сопів носиком хтось із старших діток, і це дуже надихало і підтримувало, - згадує тато Андрій.  – Так, вони ще маленькі, але як стійкі солдатики, терпіли, допомагали, підтримували».

ПЕРШІ СВЯТА

«Паску ми вже святкували вдома, – продовжує мама. – Погода була дуже гарна, тому ми просто накрили стіл на вулиці, фотографувалися, жарили шашлик, грали в ігри, а згоріла будівля вже здавалася не такою страшною. 

Вже тоді Ваня і Віталік казали, що давно не святкували так навіть свій день народження. У Вані виявився дивний талант – казати красиві та гарні побажання, щиро та від душі. Чуєш, що він каже – і віриш, що все це здійсниться.

Кажуть, що підлітків страшно брати, але ці дітки теж мають право на тата і маму, на достойне життя. До того ж у деяких з них, як у Вані та Віталіка, бажання мати родину ще більше, ніж у маленьких діток.

ЖИТТЯ ПО-НОВОМУ

Зараз вже сім’я повернулася у будинок. Батьки та дітки самі потрошку відновлюють побут. Змогли купити невеличку плитку та холодильник, хоча величезні 12-літрові каструлі туди погано вміщаються. Але потроху налаштувалися. А ще у всіх моїх діток нова мрія – щоб з’явилася нова кухня і можна було готувати випічку та смаколики. Ваня постійно каже: «Мам, я люблю все-все, що ти готуєш! Як тобі це вдається?» А я відповідаю: «Ви мене надихаєте…»

Поділитися:
Інші новини
Фонду Ріната Ахметова – 15 років. Хроніка досягнень. Наставництво – важливість допомоги однієї людини Новини
13 серпня 2020
Фонду Ріната Ахметова – 15 років. Хроніка досягнень. Наставництво – важливість допомоги однієї людини
Детальніше
Арттерапія як спосіб відновлення порушеної прив’язаності Новини
12 серпня 2020
Арттерапія як спосіб відновлення порушеної прив’язаності
Детальніше
Розпочався шостий сезон проєкту «Рінат Ахметов – Дітям. Мирне літо» Новини
11 серпня 2020
Розпочався шостий сезон проєкту «Рінат Ахметов – Дітям. Мирне літо»
Детальніше