Я ознайомився із Політикою конфіденційності та даю свою згоду на обробку моїх персональних даних.

Політика конфіденційності
Всеукраїнський портал національного усиновлення
«Рінат Ахметов – Дітям.
Сирітству – ні!»
Rozvitok
Гаряча лінія
0-800-50-90-01



Про влаштування дитини у сім’ю під час війни – історія усиновителів Максима та Євгенії Сєнцових (Чернігів)

З родиною усиновителів Максима та Євгенії Сєнцових із Чернігова програма «Рінат Ахметов ‒ Дітям. Сирітству ‒ ні!» знайома вже кілька років. Вони усиновили трьох дівчаток, фото яких були розміщені на нашому порталі.

Початок історії усиновлення Сєнцовими трьох дівчат (2021 рік) ‒ дивіться Тут.

Евакуація з Чернігова до Дрогобича з початку війни – дивіться Тут

З початку війни родина змушена була евакуюватися з Чернігова. Але разом з тим встигла взяти ще одну дитину до себе в родину, тепер виховують шістьох (!) дітей. Як їм це вдалося – Максим та Євгенія Сєнцови розповіли фахівцю програми «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!».

 

Максиме, Євгенія, відверте запитання: у вас вже було п’ятеро дітей, як вирішили взяти ще одну дитину?

Євгенія: То вже було не наше бажання. Якщо чесно, ми просто не знайшли в собі сили відмовитися.  Ще до війни до нас звернулися соцпрацівники з центру опіки та запропонували взяти хлопчика 5-ти років. Ми почали збирати документи і майже все зібрали вже. Планували 2 березня йти на курси опікунів з лекцією про ФАС і заразом пройти ці курси.

Максим: Чесно кажучи, це спочатку вбачалося авантюрою, бо в нас і так чимало дітей.

Євгенія: Зазвичай ми бачили фото/відео дитини, потім зустрічалися, розуміли, що готові й хочемо… Тут такого не було. Погоджувалися приблизно так: «Може, візьмемо?» «Ну, добре, візьмемо, не залишати ж дитину в закладі!»

 Тобто ви не бачилися з дитиною до того?

Євгенія: Ми встигли подивитися на Лева в центрі реабілітації, перед війною.

Максим:  І навіть встановили з ним перший контакт. Хоча психологиня була дуже здивована, сказала, що Левко не дуже йде на контакт з новими людьми.

Євгенія: Спочатку вона навіть боялася нас залишати. Але Лев сприйняв нас дуже добре, грався з нами і без психолога. Та почалася війна, і ми 25 лютого виїхали з Чернігова у Дрогобич, а Левко залишився в закладі.

 

А хто вас повернув до Чернігова? Центр опіки попросив?

Євгенія:  Ні. 6 березня “прилетіло” в школу біля нашого будинку і Максим просто вирішив поїхати у Чернігів, аби забрати батьків.

Максим: Щоправда, батьки дуже не хотіли, але це питання навіть не обговорювалося. Я просто приїхав і забрав їх. 

Як доїхали? Адже і Київ, і Чернігів у березні були під постійними обстрілами…

Максим: Так, повертатися до Чернігова і справді було дуже складно. Ми поїхали  з другом. У Києві ночували в метро, а 8 березня застрягли ‒ ніяк не могли знайти міст, який би не був перекритий. Більше години їздили по столиці, що теж не було безпечно… Біля Чернігова теж все було складно. Головні траси заблоковані. Їхали в об’їзд, якимись чигирями. Після чергового повороту вперлися в дуло танка… 

Ворожого танка?

Максим: Ні, нашого, танка ЗСУ. Друг вийшов з машини, руки догори, назустріч йому солдати з “калашами”:  «Ви хто?» «Ми на Чернігів. Правильно їдемо?» Вони помовчали, подивилися на нас уважно й відповіли: «Так, правильно їдете. Але їдьте дуже швидко!» Ми й поїхали, дивним чином спокійно приїхали додому, забрали батьків.

Євгенія: До речі, тоді почали надходити повідомлення про можливість тимчасового влаштування дитини. Я й запропонувала Максиму зателефонувати у центр опіки і спитати, чи вони нам віддадуть дитину? Адже нас там усі знають, пізніше документи дозбираємо, чого тягнути? І, так, нам його віддали. З майже єдиним документом щодо передачі дитини в родину, написаним на колінах.

 

Знаючи, скільки зазвичай треба документів збирати, це просто диво, що так відбулося!

Максим: Та воно не дивно. Адже перед тим у центр реабілітації теж “прилетіло”. Там вікна повилітали, дах зачепило. Вихователі з дітьми сиділи спочатку в підвалі центру, а потім їх перевезли до монастиря, неподалік від центру реабілітації.

Я про це знав. Тому коли телефонував фахівцям служби у справах дітей, то так їм і сказав: «У мене буде години три, можу забрати Лева, вирішуйте». Тобто перед ними постав вибір ‒ залишати дитину в підвалі монастиря чи віддати, але не з усіма документами. Вони обрали другий варіант і оформили документи на тимчасову опіку.

 

Як вдалося повторно безпечно виїхати з Чернігова?

Максим: Складно. Уже в Чернігові наша машина зламалася. Знайомі дали машину, щоб виїхати, а згодом знайшли ще одну, щоб евакуювати більше людей…

То назад, у Дрогобич, ми виїжджали на двох чужих машинах три дні поспіль… З Чернігова виїхати вже було майже неможливо.

9 березня з шостої ранку виїжджаємо на трасу, стоїмо до першої години дня і повертаємося назад. 10 березня зранку виїхали на трасу, але нас повернули назад, бо там почалися бої. 11 березня зранку знов виїхали і повернулися додому. Сидимо, сумуємо. Тут о другій годині дня телефонують знайомі: «Є проїзд, але треба дуже швидко!» Ще годину збирали людей, яких треба було евакуювати, і тільки тоді виїхали

 

То скільки у вас зайняла дорога до Дрогобича цього разу?

Максим: Якщо  у лютому ми їхали з Чернігова до Дрогобича 37 годин, то у березні вже їхали три дні, але із зупинками.

Особливо згадується перша ніч. Коли доїхали до Остра, почалася комендантська година. Двері ніхто не відчиняє, стукай не стукай ‒ даремно. Все зачинено, всі сидять тихенько… Згодом, одна з хат таки запустила, але виключно дітей, друга  ‒ деяких дорослих.

Коли дійшла черга до нас, то вже приїхав голова містечка, все у нас розпитав і поселив у лікарні, де було бомбосховище. Так все чистенько, культурно, кожному    по ліжку, намагалися нагодувати, але в нас їжа була з собою.  Ми так добре поспали, бо там гарне бомбосховище, літаків ворожих не було чутно. А  наступного  ранку    знов у дорогу.

 

А де ви здобували пальне? Адже ніде нічого вже не працювало!

Максим: Того ж дня посеред дороги в одній із машин закінчується пальне. Що робити? Стали просто в полі. Поки я шукав трос, щоб узяти на буксир, під’їхала вантажівка ЗСУ з паливом… Дізнаються про нашу біду, паркуються поруч, беруть 30-літрову каністру і без зайвих слів наповнюють нам порожній бак. Ніякі гроші брати не захотіли, ми ледь умовили їх взяти хоч трохи запакованої їжі    консерви, пакунок з оселедцем.

У середині шляху навігатор повів наших друзів на північ, а я не хотів ‒ дуже небезпечно, тому поїхав в об’їзд. А їм дуже пощастило ‒ встигли проїхати за годину до артобстрілу на трасі

 

Як Лев себе поводив у нових обставинах? Адже війна, переїзд ‒ це величезний стрес…

Євгенія: Моя мама одразу сказала про Лева: «Це буде найспокійніша дитина  з усіх ваших!» Він усю дорогу грався, не плакав, добре спілкувався з усіма, все йому подобалось. Але коли він приїхав до нас у Дрогобич… У нього сталася така істерика, що я ще не бачила такої в жодного з дітей!

 Стрес дав про себе знати?

Євгенія: Не те слово! Одразу всі емоції на нас вилив, які довго тримав у собі. Почалася адаптація: він звикав до нас, ми звикали до нього.

 Як зараз Левко себе почуває? Як іде адаптація?

Євгенія: Ми повернулися до Чернігова, оформили постійну опіку. У нас є справжні документи, і це велике досягнення під час війни, бо не всі їх мають.

Після повернення додому Лев почуває себе значно краще. Тут більше місця, він відчуває більше свободи.

У Дрогобичі ми винаймали 3-кімнатну квартиру, жили з мамою Максима, у дітей, по суті, була лише одна кімната. У старших  ‒ уроки, а молодшим нема куди подітися. Від нудьги та браку місця постійно щось ділили між собою, навіть власні ліжка! 

Як вам зараз у Чернігові? Адже і зараз періодично область потрапляє під обстріли…

Євгенія: Як каже моя подружка: «Якщо не дивитися на зруйноване все навкруги, то все, як і раніше». Тобто є вулиці, які вціліли, але лише повернеш на другу ‒ обов’язково буде якийсь зруйнований будинок… А у приватному секторі взагалі кожен третій будинок зруйнований чи понівечений. Тому якщо твій щоденний маршрут оминає ці вулиці, то наче все гаразд… Через дорогу від нас школа, де немає жодного вцілілого вікна, стіни обстріляні.

 

Але ж все одно страшно?

Євгенія: Ні. Дивно, але у Чернігові мені спокійніше, ніж у Дрогобичі. Там ми постійно читали новини та лякалися хтозна-чого. А вдома ти зайнятий звичайними справами, тут власні стіни захищають. Тобто там ми чогось чекали, а вдома просто живемо, тут все рідне.

 Багато сімей виїхали за кордон. Ви такий варіант розглядали?

Максим: Зараз ми робимо дітям закордонні паспорти, аби виїхати просто відпочити від повітряних тривог. Але виїхати на ПММ  я б не хотів.

Євгенія: Я взагалі навіть по Україні мандрую рідко, мене все влаштовує вдома, навіть інше місто України сприймаю складно і  довго звикаю.  Хоча в Дрогобичі все було гарно, але це ‒ не дім. Ми з тих, хто хочуть залишатися українцями в Україні.

Поділитися:
Інші новини
Вітаємо усіх з Днем знань! Навчаймося попри війну та очікуємо перемогу!!! Новини
01 вересня 2022
Вітаємо усіх з Днем знань! Навчаймося попри війну та очікуємо перемогу!!!
Детальніше
5 ймовірних шляхів пошуку дітей на усиновлення/під опіку. Корисні контакти служб для майбутніх батьків Новини
29 серпня 2022
5 ймовірних шляхів пошуку дітей на усиновлення/під опіку. Корисні контакти служб для майбутніх батьків
Детальніше
НОВИНА!! За відмову від обов’язкової евакуації дітей-сиріт осіб, які замінюють батьків, позбавлятимуть права на опіку Новини
25 серпня 2022
НОВИНА!! За відмову від обов’язкової евакуації дітей-сиріт осіб, які замінюють батьків, позбавлятимуть права на опіку
Детальніше