Я ознайомився із Політикою конфіденційності та даю свою згоду на обробку моїх персональних даних.

Політика конфіденційності
Всеукраїнський портал національного усиновлення
«Рінат Ахметов – Дітям.
Сирітству – ні!»
Rozvitok
Гаряча лінія
0-800-50-90-01



Щасливі історії всиновлення: Івано-Франківськ. "Хотіли дівчинку, а взяли двох хлопців"

Всеукраїнському порталу всиновлення «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» виповнилося 10 років. До цієї дати Фонд Ріната Ахметова розпочав спецпроект «Щасливі історії всиновлення».

Щотижня ми будемо публікувати історії сімей, які знайшли діток завдяки порталу sirotstvy.net.  Розкажемо, який шлях вони пройшли, з якими труднощами стикнулися та як живуть нині. Завдяки тому, що наш портал всеукраїнський, ми намагалися обрати героїв із різних куточків країни. Наші перші герої були з Кропивницького https://sirotstvy.net/ua/news/schastlyv-e-ystoryy-us-novlenyya-kropyvnytskyy/. Герої цього посту – з Івано-Франківська. Родина Богдани та Романа Голодів наразі виховують чотирьох діток. Двох із них – Ромчика та Дениску – вони знайшли на порталі sirоtstvy.net.

ВАЖЛИВЕ РІШЕННЯ

Подружжя Богдани та Романа Голодів вирішили всиновити дитинку ще у 2012 році. Але тільки на новорічні свята 2014-го їхній дім поповнився усиновленими дітками. Майже два роки забрала підготовка документів, пошук діток та остаточне вирішення суду. Чому так, і як вдалося пройти цей непростий шлях?

«Нашому Васі було 2,5 рочків коли ми із чоловіком вирішили зігріти своїм теплом ще осиротілу дитинку, – згадує Богдана. – Поки готувалися документи на отримання статусу кандидата, ми вже почали шукати дитинку. Коли прийшли до нашої службі у справах дітей, занесли заяву, нам майже одразу відповіли, що дівчинки від 1 до 5 років, як ми хотіли, в області немає. Треба шукати в інших областях. Тоді портал sirotstvy.net був єдиним ресурсом, де можна було і фото, і відео побачити. Кожного дня ми дивилися анкети, читали різні історії».

РІК ПОШУКІВ

Виявилося, що знайти дитинку не так просто. «Спочатку нам сподобалася одна дівчинка з порталу, але виявилося, що її вже забрали в іншу родину, – продовжує Богдана. – До речі, дуже було боляче взнати, що майже через півроку її знов повернули в інтернат…  У другої дівчинки, яка нам сподобалась, ще був братик в іншому закладі, і там виявилися нюанси, які ми не змогли здолати, тому змушені були відмовитися.  

Пройшов майже рік нашого пошуку. І одного дня я побачила на порталі двох братиків з Одеської області. На відео вони дуже гарно читали віршики, і ми з чоловіком подумали: чому б і ні?  Ми навіть були раді, що діти здалеку, мені тоді здавалося, що для дітей буде краще повністю змінити обстановку, область, аби почати нове життя. І в наших областях найближчих не було дітей такого віку. Ми зателефонували у службу і домовилися, що приїдемо подивитися на них.

Ми стійко пройшли усі випробування, аби отримати всі узгодження та документи на всиновлення. Але в Одесі виявилося, що у нас, все ж таки, чогось не вистачає! Дякуємо соцслужбі, вони увійшли в наше положення, дозволили потім довезти документи, і ми поїхали знайомитися з хлопчиками».

ПЕРША ЗУСТРІЧ

Денису на той момент було три рочки, Ромі – п’ять .  «Нас попередили, що у братиків було нещодавно спілкування з кандидатами, але вони відмовилися врешті решт їх брати, – каже мати. – Тому вихователі попросили бути обережними. Але ми одразу сподобалися один одному.  Дітки швидко пішли на контакт, на коліна нам сіли, щось розповідали. До того ж у Ромчика день народження у той же день, що й у мого чоловіка – 31 липня.  Як тільки ми вийшли із закладу, чоловік одразу сказав: «Ми їх беремо».

ВАЖКІ ЧАСИ РЕВОЛЮЦІЇ

А тепер починається найцікавіше. Це знайомство родини Голодів  зі своїми майбутніми дітками припадало на  кінець 2013 року, коли в країні розпочалася Революція Гідності. Пересуватися з Івано-Франківська до Одеси і назад  кожен раз було все важче. Квитки на потяг майже неможливо було дістати. «Але ми не відступили від свого рішення – їздити до діток щотижня, – згадують всиновлювачі, – хоча іноді взагалі не знали, чи доїдемо. У потягах постійно ходили люди у формі та перевіряли документи. Усюди блокпости. Тих пасажирів, які крім квитків та паспорту не мали документів, що підтверджували мету їхнього візиту до Одеси, просто знімали з потяга.

У якусь поїздку у вагоні залишилися лише ми і люди, які їхали на футбольний матч. Інших висадили. По Одесі ми намагалися пересуватися лише в таксі, адже постійно лякали тим, що буде оголошений надзвичайний стан. Ми  їздили до них два місяці, поки отримали рішення суду.  І коли на початку 2014 року ми забрали дітей додому, нарешті видихнули спокійно».

«МАМ, А ТИ НАС НЕ ЗАЛИШИШ?»

Перші місяці перебування Ромчика та Дениски у родині Голодів усі згадують як гарне та яскраве сновидіння. «Дітки швидко адаптувалися один до одного, – каже Богдана Голод. – Наш син Вася все їм розказав, де що лежить, як треба і що треба робити. Хлопці подружилися, допомагали один одному. Спочатку Ромі та Денису  було трошки важкувато перейти на українську, бо вони були російськомовні. Але у вересні, коли Рома пішов у перший клас, він вже досить добре говорив українською.

У садочку теж адаптація була спокійна і поступова. Дітки спочатку боялися, що я відведу їх у садочок  і залишу. Тому ми залишали їх спочатку на деякий невеличкий час, аби вони звикли та заспокоїлися і не ставили запитань: «А ти нас забереш?» «А ти до нас повернешся?»   

БОЯЛИСЯ ТЕЛЕВІЗОРА ТА ХОЛОДИЛЬНИКА

Виявилося, що діти не знали назви побутових предметів, тому батьки вчили їх: це – ложка», це – чашка. «До того, ж дітки довго боялися телевізора, просили вимкнути, – каже Богдана. –  Боялися холодильника, казали : «Ми там замерзнемо».  А ще декілька років ховали під подушкою або у своїх схованках солодощі. Ми постійно знаходили під подушкою цукерки та печиво.

Старший, Ромчик швидко зрозумів, що можна просто попросити – йому дадуть и перестав ховати. А у молодшому досі треба багато всього: цукерок, печива. Він буде це їсти, поки не стане погано. Він вічно голодний, і ми ніяк не можемо перебороти цей страх».  

ПОШУК ШКОЛИ

При кожному зіткненні із суспільством родина відчувала якесь відчуження та особливу, не дуже позитивну увагу до своїх всиновлених діток. Але сім’я звикла долати всі труднощі. Коли виявилося, що з Ромчиком та Денисом не хочуть гуляти інші діти у дворі, бо вони «з інтернату», батьки подарували родині Голодів машину, аби вони могли пересуватися по місту та гуляти в інших парках і майданчиках, де  до них ставилися як до нормальних дітей і не вказували пальцями, що вони «не такі».

«Не хочу ні на кого нарікати, але в нас дуже маленьке місто,  де всі про всіх все знають, – каже мати. – У маленькому місті усиновлені діти живуть наче під ковпаком, під лупою. Сусіди можуть підійти до дітей та спитати: «Дениско, а тебе хоч годують?  Рома, а шо ви їли на сніданок?» Спочатку нас це дуже засмучувало, зараз ми вже змирилися з тим і сприймаємо світ таким, яким він є – недосконалим. Я дуже рада, що хлопчики нарешті знайшли самих себе. То був дуже непростий шлях. Ми дуже довго шукали школу, де нам би було добре. Перед тим, як знайти, ми поміняли дві школи. Розумію, мої хлопчики гіперактивні, але їм постійно нарікають, що вони з дитбудинку. А на їх спробу захиститися, кажуть: «Ну то зрозуміло, погана генетика». 


Наразі ми перейшли на інклюзивне навчання – і нарешті, заспокоїлися, нам усім це подобається. Це реабілітаційний центр, де з дітками гарно займаються, є психолог, в них є басейн, різні секції.  Ромчик обожнює вирізати лобзиком різні речі.   Денис із Васею ходять в музичну школу, танцюють, вже почали виступати.  Я дуже рада, що вони знайшли себе, заспокоїлися і можуть реалізувати свої таланти».

ПОГАНИХ ДІТЕЙ НЕМАЄ

Саме у цьому впевнені наші герої.  «Так, вони складніші, ніж домашні діти, – додає Богдана. – Не треба чекати, що «все буде обіймашки». Ні! Усиновлена дитина – це велика праця. Ми багато спілкуємося з іншими батьками, які теж всиновили дітей, і бачимо, що дехто з них хоче, аби дитина втілила їхні власні бажання. Але такого не буде, не можна на це навіть сподіватися.

Як і не треба сподіватися на швидку віддачу від них. Знайти в собі сили та не дорікати, коли він не слухається: «Як би не я, ти б досі жив у дитбудинку». Ні! Ця дитина нічим вам не зобов’язана, не повинна вам дякувати за своє «спасіння». Ви пішли на це з власної волі. Ця дитина буде жити своїм власним життям, яке вона вважає за потрібне, а не тим життям, якого від неї хочете ви».

З ЧИМ ДОВЕДЕТЬСЯ ЗМИРИТИСЯ

Після всиновлення у родини з’явилася ще одна дитинка, біологічна. Богдана та Роман Голоди кажуть, що багато дітей не буває та беруть на себе усю відповідальність.

«На жаль, у маленьких містах суспільство не дуже готове сприймати усиновлених дітей, – кажуть батьки. –  Знайдуться «добрі» люди, які з якоїсь причини почнуть вставляти вам палки в колеса, писати скарги до соціальних служб. А ще чомусь усі сусіди будуть впевнені, що вам держава золоті гори дарує за всиновлену дитинку, хоча пільг усиновлювачі не отримують. Але попри ці нарікання ми бачимо, як зростають наші дітки, як вони посміхаються, долають усі перешкоди – і всі ці проблеми відходять від нас. Ми перестали аналізувати. Ми просто живемо кожним днем разом із ними, дякуємо долю та Бога за наших дітей. І це наше сімейне щастя».

 

Поділитися:
Інші новини
«Ваші тренінги для нас – наче джерело життя!» Відгуки учасників заходу «Складна поведінка дітей і правильна реакція батьків» Новини
25 вересня 2020
«Ваші тренінги для нас – наче джерело життя!» Відгуки учасників заходу «Складна поведінка дітей і правильна реакція батьків»
Детальніше
NEW!!! 30 нових анкет дітей з Кіровоградської області вже завантажені на порталі! Новини
23 вересня 2020
NEW!!! 30 нових анкет дітей з Кіровоградської області вже завантажені на порталі!
Детальніше
«Законодавство стало вимогливішим до усиновлювачів». Інтерв’ю з начальником служби у справах дітей Кіровоградської ОДА Наталією Чернявською Новини
21 вересня 2020
«Законодавство стало вимогливішим до усиновлювачів». Інтерв’ю з начальником служби у справах дітей Кіровоградської ОДА Наталією Чернявською
Детальніше