Я ознайомився із Політикою конфіденційності та даю свою згоду на обробку моїх персональних даних.

Політика конфіденційності
Всеукраїнський портал національного усиновлення
«Рінат Ахметов – Дітям.
Сирітству – ні!»
Rozvitok
Гаряча лінія
0-800-50-90-01



Продовження історії ДБСТ Васильєвих, у яких за кордоном намагалися відібрати дітей (Частина 2)

Програма «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» продовжує спілкування з сім’ями прийомних батьків, усиновителів та опікунів, які долають виклики війни.

Публікуємо другу частину інтерв’ю з прийомним батьком із Херсона, в якого намагалися відібрати за кордоном 10 прийомних дітей.

Початок історії про те, як допомога сторонньої організації несподівано виявилася пасткою - Читайте тут

 

 

Олександре, ми зупинилися на моменті, коли керівництво закладу в Польщі, де ви перебували з усією родиною, звинуватило вас у поганому ставленні до дітей, навіть хотіло заарештувати, якщо ви не погодитеся покинути заклад, залишивши там дітей. Ви змушені були виїхати геть в інше місто та боротися за те, щоб повернути дітей назад. Скільки днів тривала ця боротьба?

– Нас намагалися заарештувати 29 квітня, а дітей ми забрали 20 червня. Тобто майже 2 місяці.

А як діти сприйняли ситуацію?

– Спочатку вони були подавлені, не знали, що робити. Певний час вони ще за інерцією їздили на цих конях, купалися в басейні та інше. Але дуже швидко відчули – відбувається щось не те, на що вони сподівалися. Той заклад, в який їх помістили, хоча й дуже крутий, але по суті – просто інтернат з вихователями, де немає батьків.

Відсутність батьків особливо гостро проявлялася через різні неприємні моменти. Наприклад, одному з моїх хлопців бризнули ацетоном у вічі. Він кричав, просив допомоги, але чомусь вихователі не відреагували так, як зазвичай реагують батьки. Другий син підвернув ногу, а його, замість того щоб відвести в лазарет, заставили мити сходи. А на його скарги на біль відповіли: «Не придурюйся, давай, допомагай іншим».

Тобто діти відчули, що це інтернат, де немає батьків, які допоможуть будь-коли. А життя без батьків виявилося геть іншим, ніж з батьками. І з батьками – набагато краще.

Але ж ми знаємо з ваших публікацій, що не всі 10 дітей погодилися повертатися у родину. Виявилися й такі, хто не захотів. Як розподілилися сили між ними? 

– Троє діток (13-14 років) з першого дня, як нас розділили, просили повернути їх до батьків. Вони одразу почали страйкувати та боротися за нас, публікували звернення в соцмережах, записували розмови з вихователями тощо. Найстарша дівчинка піддалася на умовляння керівників закладу. Наш сімейний розбишака пустився берега, як кажуть. Переважна більшість дітей просто очікувала, що буде далі та хто ж переможе.

Розподіл майже як у будь-якому соціумі….

– Так, але навіть не це головне. Здивувало нас інше. Цих дітей не можна довго тримати в омані. Так, на деякий час вони повірять на слово, але швидко відчують, що є насправді… Не всі прийомні діти бажають повернутися до прийомних батьків – і це не новина, а факт життя, ми це розуміли. Саме тому ми з дружиною були приємно здивовані, що вони боролися за наше повернення. Тобто в них склалося базове бажання жити в родині з усіма її радощами та труднощами.

Ми були просто в захваті від наших дітей, від їх боротьби за нас. Це – найцінніший скарб, який ми віднайшли через цю скрутну ситуацію.

 

Хто саме допоміг вам забрати дітей додому?

Цікаве запитання. Суть у тому, що я повідомляв усіх – від Координаційного штабу радниці-уповноваженої до служб у справах дітей та Нацполіції. Гадаю, допомогли наше Міністерство закордонних справ і наш консул у Польщі.

Мало того, як люди віруючі, ми розуміли, що була порушена 10 заповідь – «Не пожадай нічого того, що є в ближнього твого», була спроба знищити нашу родину як таку. А для Бога родина – великий скарб. Нас, до речі, помістили на кордоні зі Словаччиною, якомога далі від дітей, наче навмисно. Якщо це так – Господь допоможе.

Але мені ніхто не звітував, що саме сталося, хто що зробив. Мені просто подзвонили і сказали, що в польському суді є рішення про мою можливість забрати дітей з того закладу, треба тільки приїхати й отримати цей документ. Усе. Тобто це було повною несподіванкою. Мені здавалося, що це було несподіванкою навіть для суду, бо, коли ми приїхали, секретарка виглядала дуже розгубленою.

У власному Фейсбуці ви дякували Офісу Президента, а саме Дар’ї Герасимчук…

– Так. Для нас було несподіванкою, що наші діти теж не сиділи склавши руки. Вони  звернулися до Президента України в Інстаграм. Навіть знайшли світлину, де ми з дружиною приймали привітання від Володимира Зеленського.

Зі мною спілкувалися і Василь Богдан з Нацполіції, і Валентина Зозуля з Національної сервісної служби, і Дар’я Герасимчук, тому я всім на Фейсбуці сукупно подякував за таке щасливе повернення дітей. Взагалі, до мене зверталися багато організацій і допомога була сукупною.

Згадайте, будь ласка, той день, коли вам зателефонували й повідомили, що можна забрати дітей. Яким він був?

– Я писав до Національної сервісної служби з проханням, щоб хтось із соцпрацівників надав характеристику нам як прийомним батькам. Це потрібно було для захисту в суді. У певний час я отримав дуже гарну характеристику від нашої херсонської служби у справах дітей. 

Також я попросив усіх, кого згадав з учителів та репетиторів наших дітей, щоб вони теж надали свою характеристику про нашу родину. Надіслали також характеристики наші колеги – прийомні батьки, а ще – представники нашої церкви. Ми все це переклали на польську мову і 20 червня виїхали до суду.

Дружина дуже переживала, плакала. Вирішили так: поїдемо до суду, а потім вже будь що буде.

Від нас до суду – приблизно 110 км, є дуже складна ділянка в горах. Дорогою ми навіть не розмовляли про суд, а милувалися квітами в садибах поляків. Це справжній витвір мистецтва! Розмірковували про те, що з побаченого можна висадити в нашому садку в Херсоні… Це добре відволікало.

На півдорозі мені зателефонувала Валентина Зозуля з Національної сервісної служби і сказала: «Їдьте до суду, там є рішення, за яким ви можете забрати дітей».

Я спочатку навіть не зрозумів, про що вона говорить! Почав звітувати про нашу велику підготовку, що ми не сидимо склавши руки, а ведемо велику роботу. Вона мене вислухала й відповіла: «Це добре. Ви зараз поїдете до суду та заберете дозвіл на можливість забрати ваших вісьмох дітей».

 У мене такий шквал у голові відбувся, що дружина, дивлячись на мене з телефоном, геть  злякалася: «Що там ще трапилося?» Я опустив слухавку і кажу: «Уяви, сказали, що ми можемо забрати наших дітей». Тут прийшов її момент шоку, який змінився неймовірним та невимірним щастям. Вважаю, то, мабуть, був один з найщасливіших моментів нашого життя.

Як вас зустріли діти?

– Відстань від суду до закладу – десь 20 км. Ми їх просто пролетіли. Перший, кого ми зустріли, був наш головний страйкер, один з трьох дітей, хто одразу вимагав нашого повернення.  Він стояв біля дверей, нібито чекав нас.  Одразу почав кричати: «Тато приїхав!! Так голосно кричав!

Діти знали, що ви приїхали їх забрати?

– Ні, ще тоді не знали. Вони питали: «Тато, мамо, що буде далі?» Ми відповідали: «Все, збирайтеся, виїжджаємо додому». Діти всю дорогу нам дякували: «Спасибі тобі, татусю, спасибі, мамо!» Постійно намагалися тримати нас за руку й повторювали: «Спасибі, спасибі!» Це було щось неймовірне.

А як реагували на ваш візит працівники закладу?

– Вихователі почали комусь телефонувати, навіть поліцію викликали. Поліціянти з таким грізним виглядом підійшли, навіть кобуру зі зброєю відкрили, наче ми якісь злочинці. Але після того, як ми показали постанову суду, вони відійшли.

Працівники закладу реагували по-різному. Когось, як нам здавалося, совість мучила, бо вони, розмовляючи, навіть очі не піднімали на нас. Хтось поводився агресивно. Це мені нагадало поведінку бізнесменів 90-х років, яку я гадав більше ніколи вже не побачу. Але документи були у нас на руках, тому тримати дітей вони вже не мали права. Навіть більше скажу! Ми відчули від них прояв поваги до нас! Як ці братки-бізнесмени з 90-х, вони поважали тих, хто виявився сильнішим, дійшов до цілі.

Потім постало питання, хто з дітей захоче з нами поїхати, а хто хоче залишитися. Восьмеро дітей почали одразу збиратися.

А ті двоє?

Двоє сховалися: найстарша дівчинка та хлопчик, наш домашній розбишака. Він навіть не з’явився.

Коли інші діти збиралися,  почалися проблеми з речами. Ми привезли з собою багато власних речей: компьютер, постільну білизну, іграшки тощо. Вихователі щось із цього не хотіли нам віддавати. Почалася тяганина, допоки я не сказав: «То все дрібниці, залишайте собі, що хочете, єдине прохання – каністри нам віддайте! Бо треба кудись залити паливо, в Україні з цим біда зараз, а нам хтозна-скільки ще їхати». На тому й порішили.

Десь через півгодини з’явилася найстарша дівчинка, підійшла до мами, почала її обіймати, розповідати про коней, показувати свої малюнки. Це було вгазалі якось не до того, але ми намагалися відповідати хоч якось на це.

Ми розуміли – для себе вона вже вирішила залишитися. Гадаю, всередині вона розривалася між бажанням поїхати з нами та можливістю залишитися. Коли ми виїжджали, то бачили, як вона дивилася на нас із другого поверху, така сумна-сумна...

Хто знає, може, вона незабаром повернеться?

Сподіваємося. Чекаємо на диво.

Після такого випробування люди вже не можуть бути такими, якими були. Читаючи ваші пости, здавалося, що ви через цей жах наче «обнулилися», бо змушені були знов почати все з початку, виборювати власне місце під сонцем, це так? Який конструктив ви з того винесли?

– Ми жили не підозрюючи, що з нами взагалі щось подібне може трапитися. Війна – це велике потрясіння. Те, що було важливим, стало геть неважливим і навпаки. Наприклад, раніше я звертав увагу в дітях на недоліки, які треба виправляти. Зараз я їх майже не помічаю, бо вони перестали бути такими важливими. У мене змінився кут зору, сприйняття життя взагалі. Змінилися й відносини між нами та дітьми, змінилися наші погляди на життя.

Сподіваюся, змінилися на краще?

– Розумієте, ця ситуація всіх проявила до самих глибин. Іноді люди ховають у собі щось, демонструючи лише гарні якості. Як наречені демонструють спочатку лише найкращі свої якості, а коли вже стають дружинами – починають демонструвати все інше. Ця ситуація швидко проявила всіх за сутністю, і нас, і дітей.

Тобто змінилися відносини між вами і дітьми?

– Так, дуже змінилися. Деякі діти значно подорослішали. Змінилися їхні очі, погляд. Вони стали спокійнішими. Мені здається, що вони зрозуміли – ми команда в одному човні. І вони обрали нас, бо ми за них боролися, – це для них теж було одкровенням, що за них є кому боротися. 

Наші відносини дуже зміцніли. Важкі випробування взагалі змінюють людей. Наші прийомні діти, які вже вийшли у доросле життя, дуже сильно переживали цю ситуацію, намагалися приїхати, аби виступити в суді за нас. Вони, коли прочитали нашу попередню статтю, говорили: «Татко, пишаємося тобою! Ми й гадки не мали, що жили в такій крутій родині!»

Де ви зараз? Що діти згадують?

– Ми повернулися на Західну Україну. Зараз ми вирішуємо нагальне питання – знайти житло, де було б зручно нашій чималій родині. Діти не дуже хочуть згадувати ту ситуацію. Але помітив таку річ: якщо хтось із молодших починає вередувати, то старші одразу кажуть: «О, це їх за кордоном розбалували». Тобто з'явилося місце, куди можна відправити негативні емоції, пояснити їх. 

Як ви для себе пояснюєте, для чого взагалі ці випробування були?

Це вже філософія. Як людина віруюча, я розумію, що Бог нас вів, у Нього був якийсь план щодо нас. Навіть був певен: як буде – так і повинно бути. Як би це не вирішилося, треба робити все, що можеш, а Господь зробить те, чого ти не можеш. Так воно і сталося.

Поділитися:
Інші новини
Опіка родичів у книгах про Гаррі Поттера: розмова з психологинею Любов'ю Лоріашвілі Новини
10 серпня 2022
Опіка родичів у книгах про Гаррі Поттера: розмова з психологинею Любов'ю Лоріашвілі
Детальніше
Яким батькам діти зможуть довіряти? Складові здорової прив’язаності. Відповідь психологині Людмили Ібрагімової Новини
09 серпня 2022
Яким батькам діти зможуть довіряти? Складові здорової прив’язаності. Відповідь психологині Людмили Ібрагімової
Детальніше
«Діти відчувають підтримку»:  психологи Фонду Ріната Ахметова допомагають юним гостям літнього табору подолати стрес Новини
05 серпня 2022
«Діти відчувають підтримку»: психологи Фонду Ріната Ахметова допомагають юним гостям літнього табору подолати стрес
Детальніше