Я ознайомився із Політикою конфіденційності та даю свою згоду на обробку моїх персональних даних.

Політика конфіденційності
Всеукраїнський портал національного усиновлення
«Рінат Ахметов – Дітям.
Сирітству – ні!»
Rozvitok
Гаряча лінія
0-800-50-90-01



Ольга Паламарчук (мама ДБСТ, Маріуполь): “Ми приїхали в центр опіки і зрозуміли, що залишилися сам на сам з війною…” (1 частина)

Програма “Рінат Ахметов Дітям. Сирітству ні!” продовжує спілкуватися з родинами ДБСТ, опікунами та усиновителями, які дивним чином виїхали з епіцентру обстрілів.

Ця публікація про ДБСТ Володимира та Ольги Паламарчук, які трималися в Маріуполі під нещадними обстрілами ворога 21 день, після чого дивним чином зуміли  виїхати, аби врятувати життя своїм 10-ти дітям.

“Маріуполь був сучасним, европейським містом…”

Олю, щиро дякуємо, що погодилися розказати вашу історію! Скільки років ви жили в Маріуполі?

Я прожила у Маріуполі 12 років з моменту одруження. Це рідне місто мого чоловіка. Сама я родом із містечка Ясинувата (неподалік від Донецька), яке теж постраждало від рф. Тому за цю війну я отримала цілу купу травм: Ясинувата містечко мого дитинства, Слов’янськ та Горлівка міста мого навчання, Маріуполь місто мого дорослого життя. Усі ці міста зазнали страшенних руйнувань і постраждали в першу чергу.

Що для вас слово Маріуполь зараз?

Я дуже полюбила це місто, в якому жила з 2010 року. Маріуполь класний, теплий, комфортний.

Велике місто, але не схоже на мегаполіси, воно мало свою камерність, затишність. До того ж у ньому було багато можливостей для розвитку.

Останні 5-6 років, коли змінився мер, Маріуполь розквітав. Навіть зараз ми з дітьми в Швейцарії, де дуже красиво й затишно, але тут немає нічого, що мене б здивувало. Все це я бачила вдома, у Маріуполі…

До 24 лютого 2022 року Маріуполь був сучасним проєвропейським містом, де ми збиралися прожити все життя і виростити дітей...

“Ворог, наче монстр, ішов Маріуполем і знищував усе крок за кроком”

Олю, що допомогло вам витримати жах щоденних обстрілів? Адже 21 день це довгі три тижні!

З початку війни ми змінили своє мислення. Виключили “майбутнє” та “завтра”, залишили тільки “сьогодні” та “зараз”. Розбивали день на вирішення дрібних, але життєво важливих завдань: принести воду (знайти, де вона є, вистояти в черзі, принести дітям), приготувати їжу, знайти ковдри для дітей тощо.

Аби не з’їхати з глузду, я намагалася не фіксувати увагу на тому, що відбувається навколо. Хоча це було практично неможливо. Щодня щось було підірвано, хтось був мертвий… Ми могли йти за водою – ще поверхівка стояла, а коли поверталися назад – вона вже горіла і навколо лежалі мертві люди.

Ворог, наче монстр, ішов Маріуполем і знищував його крок за кроком. Спочатку на околицях міста, потім все ближче до центру. Це наче лавина, яка йшла до моря. І ми розуміли, що незабаром цей монстр буде тут, у Приморському районі,це був єдиний клаптик землі, який ще залишився незахопленим, дорога життя, якою ще можливо було виїхати.

“Зараз замість нашого дому величезна воронка та дві стіни”

Це неможливо осягнути розумом, сльози в очах від кожного вашого слова…

– Зараз я все це розумію, але не приймаю! Навіть зараз, перебуваючи у Швейцарії, я хочу повернутися у той, свій Маріуполь, яким він був до війни. Я не до кінця вірю, що ці фото сучасні, це ніби як з людиною у труні… Ти з одного боку впізнаєш її, а з іншого – це наче вже й не вона.

Навіть якщо звільнять Маріуполь, я не уявляю, як там можна буде відновити життя і як там жити. Адже я пам’ятаю ці воронки, ці накриті мертві тіла, могили у дворах або просто трупи на вулицях. До кожної локації схована в пам’яті страшна згадка … І я не знаю, як там можна жити. Можливо, щось зміниться всередині мене, але зараз я цього не уявляю.

Ми знаємо, що з самого початку війни Маріуполь був заблокований. Де ви перебували?

– Справа в тому, що напередодні війни наша машина зламалася вщент.  Удома ми мали запаси їжі, але коли до нас прийшли українські солдати і попросили швидко виїхати, бо тут буде прорив і будуть страшні бої, то ми поїхали. Цим вони врятували наше життя. Нещодавно мені надіслали відео нашого дому – там просто величезна воронка від авіабомби та дві стіни. 

“Ми 21 день прожили в центрі опіки, сподіваючись на евакуацію”

Чи ви здогадувалися, що ніколи більше сюди не повернетеся?

– У жодному разі! Ми сподівалися, що залишаємо дім ненадовго, що зараз усе швиденько відвоюють у ворога і ми повернемося. Ми взяли їжу та одяг лише на два-три дні. Насипали курям та котам корму і пішли до центру опіки на вулиці Кірова. Сподівалися, що там будуть автобуси, які евакуюють нас із цього мороку. Але за нами ніхто не приїхав. Ніяких автобусів не було, і ми 21 день прожили у центрі опіки разом з такими ж, як і ми…

Але ж центр опіки знаходився у центрі, який постійно бомбили?

Так! Ми дуже сподівалися на зелені коридори! Щодня з Вовою (чоловіком) ходили до драмтеатру, де сподівалися почути про це. Взагалі, ми всі були відрізані від інформації і щодня шукали новин. Ми всі шукали хоч якихось новин, бо ми ж повністю відрізані були від усього світу. Це страшно – повна ізоляція і нерозуміння, що насправді відбувається навколо. Ми з чоловіком за ці дні змирилися, навіть гадали, що буде, якщо нас візьмуть у полон, та як потім будемо повертатися через росію…

І центр цих новин був – драмтеатр. Туди з’їжджалися військові та волонтери й повідомляли, чи буде евакуація, чи ні. Зазвичай чули лише “ні”...

Ми бачили, як деякі люди у відчаї збиралися по декілька машин і намагалися виїхати на власний ризик. Хтось загинув, хтось повернувся, хтось все ж таки виїхав… Це навіть не сірий коридор, просто під постійними обстрілами! Адже продуктів, ліків, нічого вже  не було!

“Аби не волонтери, маленький Рома просто б помер чи від голоду, чи від алергії”

Хто допомагав вам вижити?

– Військові проявляли різні дива мужності та підтримки. Десь взяли вантажівки і возили людям воду з джерела неподалік від Азовсталі… Це було єдине джерело. Також привезли туди польову кухню і варили там їжу, якщо були продукти, або просто чай. Хоча складно це назвати чаєм, то був просто окроп із  гілками хвої – будь-який різновид гарячих напоїв, адже було дуже холодно. Вдень температура була не більше 10 градусів тепла.

Часто падав сніг, і це було щастя, бо тоді ми знали – в нас буде що пити, чим вмитися хоча б. У нас же у всіх – малі діти, які потребували постійного миття, а памперси швидко закінчилися.

Волонтери Галя й Рома з “Карітас” дивним образом діставали продукти для маленького Роми – йому потрібна особлива безглютенова їжа через важку алергію. Якби не вони, мій Рома помер би з голоду або від алергії.

“Дивно, що в Маріуполі ще залишилися дерева!”

Де перебували діти? У підвалі? Адже ж були постійні обстріли….

Підвал був занизький. Там, окрім дверей, доступу до повітря немає, це було б вкрай небезпечно. Ми розмістилися у коридорі, то було майже єдине більш-менш безпечне місце…

Ось так мої малі 20 днів провели на матрацах саме у цьому коридорі. Там було дуже холодно, нічого не було… Дітки ходили, закутані в одяг до носиків, – я дуже боялася, що вони захворіють від цього постійного холоду. А це було б катастрофою, бо ліків теж не було.

Постійно була потрібна гаряча вода. Для цього маріупольці випиляли всі дерева навкруги, палили меблі та інший мотлох, аби зробити багаття та зігрітися.

Нещодавно дивилася фото Маріполя і була дуже здивована, що ще залишилися там дерева. Тоді нам здавалося, що майже всі дерева згоріли або у багатті, або від вибухів.

“Солдат з автоматом стояв біля мене, аби тільки люди не відібрали в мене рештки продуктів для дітей”

Чим вдавалося годувати дітей?

– То була величезна проблема. Магазини були зачинені. Зв’язку не було. Ми йшли пішки до служби у справах дітей. Там все було зачинено, нікого не було. Ми зрозуміли, що залишилися сам на сам з дітьми та загарбниками. Пішли до райвідділку поліції. Там нас вислухали, але сказали, що самі нічого не розуміють і стан у нас тепер у всіх однаковий. Вони просто заходили на склади магазинів і розвозили продукти і речі власноруч, поки не почалося мародерство. Тоді нам привезли гречку, рис та багато памперсів. До речі, цих памперсів нам вистачило на всі дні в Маріуполі. 

Ще був момент, коли нам дісталися консерви (декілька штук буквально) та їжа для Роми. Я могла принести це сама, до того ж зі мною була ще одна мама ДБСТ Наталія Сидоренко, але ми просто боялися, що дорогою у нас вкрадуть ці продукти і ми не донесемо їх до наших дітей. Бо навкруги був голод, у людей були власні діти, теж голодні…

Наталія побігла гукати наших чоловіків, я залишилася з продуктами у колясці сама. Тут стали підходили голодні люди, зазирати у цю коляску, просити поділитися їжею… Так би в мене все й відібрали, аби не підійшов солдат з автоматом і не захистив мене. Уявіть, біля мене стояв солдат з автоматом тільки для того, щоб у мене не відібрали ті рештки продуктів для дітей, поки не прийшов чоловік із старшими… Це був просто відчай. Люди всі були у відчаї, бо їжі просто не було, ніякої!

“Старші діти потайки роздобували воду та просили їжу в кадирівців, а ті цілилися та посміхалися”

Як поводили себе діти?

– Діти – просто герої. Я дуже переживала за старших. Вони самі ходили до річки за водою, поки це взагалі ще було можливо. Вони вже великі, я боялася, що їх сплутають з дорослими, аби не вбили. Дуже страшне було мародерство. Люди просто розносили дитячі садочки, інші заклади та несли все, що можна.

Уже потім у Швейцарії старші мені розказали, як потайки роздобували воду та їжу. Якось зустріли кадирівців і просили набрати води чи дати якусь їжу, а ті цілилися в них та посміхалися. У мене просто не було слів від цієї розповіді, я просто обіймала їх і плакала…

Яким був ваш день? Коли починалися обстріли, десь зранку?

– Обстріли починалися о 5 ранку. Ми чули гуркіт літаків постійно і скрізь. Лежу і рахую, коли літак скине три бомби. Лунає три вибухи, потім тиша, але ненадовго. І знов – три вибухи один за одним…. І так до опівдня.

Ми знали, що тільки після 12-ої години дня можна потихеньку виходити й намагатися щось приготувати. О 18 годині приблизно знов розпочиналися вибухи. Треба буго гасити всі вогнища, хоча було дико холодно, бо орки стріляли на будь-яке світло.

Ми намагалися зберегти кипяток, кутали, як тільки могли, щоб була можливість або помити дитину, або дати напитися гарячого, щоб ніхто не застудився.

Коли бомба влучила в драмтеатр, де ви перебували? Адже там розвозили воду, там збирали новини

– Нам просто пощастило. Ми прийшли на драмтеатр за водою, але вантажівка тільки поїхала. Аби не чекати годину, – бо саме стільки треба було волонтерам, щоб набрати води й привезти до драмтеатру, – ми просто пішли до знайомих, це майже квартал від того місця.

Не встигли ми дійти, як з’явився літак і почав скидати бомби – спочатку на драмтеатр, потім на інші будинки. У напрямі центру опіки ми побачили спалах вогню і побігли до дітей, оминаючи драмтеатр. Ми бігли до дітей і чули з боку драмтеатру, як страшенно кричали від болю люди, які просто там вмирали… І хоча там були величезні написи “ДІТИ”, ворог влучив саме так, аби знищити якомога більше людей…

Найстрашніше, що я чула в моєму житті – ці крики… Бачили, що замість польової кухні була просто воронка. Ми з чоловіком бігли звідти з такою швидкістю, якої в мене до того ніколи не було. З дітьми було все гаразд, але навкруги гинули люди, з’являлися воронки, замість будинків. Ми розуміли – якщо не виїдемо, нас просто тут знищать.

“У маленькому Фольксвагені помістилося 9 людей”

Як вам вдалося виїхати?

– Того ж дня до нас приїхала Люда Гречанова з чоловіком (теж батьки ДБСТ). Ми особливо не дружили до того, просто діти ходили в одну школу. Вони приїхали до центру опіки дізнатися, чи є якісь новини.

Гречанови були неймовірні! Вони десь роздобули другу машину й наступного дня приїхали за нами, аби разом ми спробували виїхати.

У той Фольксваген Гольф помістилося 9 людей, а у мінівені Гречанових 14! Не питайте як, я і досі не збагну. Аби всі помістилися, Гречанови викинули всі речі, щоб посадити туди дітей і дорослих.

Так ми виїхали з Маріуполя – дві родини, жодних речей, у той же вечір, коли знайшлася друга машина. До нас ще приєдналася якась третя машина, і ми виїхали близько 16 години, на власний страх і ризик… Ось такий був “коридор”!

Виїжджали довго, бо на виїзді була велика купа машин. Щохвилини чекали “прильотів”, молилися, майже не говорили... Це було просто диво, коли ми повернули у напрямку до Бердянська…

 (Продовження читайте в наступній публікації)

 

Поділитися:
Інші новини
Вітаємо усіх з Днем знань! Навчаймося попри війну та очікуємо перемогу!!! Новини
01 вересня 2022
Вітаємо усіх з Днем знань! Навчаймося попри війну та очікуємо перемогу!!!
Детальніше
5 ймовірних шляхів пошуку дітей на усиновлення/під опіку. Корисні контакти служб для майбутніх батьків Новини
29 серпня 2022
5 ймовірних шляхів пошуку дітей на усиновлення/під опіку. Корисні контакти служб для майбутніх батьків
Детальніше
НОВИНА!! За відмову від обов’язкової евакуації дітей-сиріт осіб, які замінюють батьків, позбавлятимуть права на опіку Новини
25 серпня 2022
НОВИНА!! За відмову від обов’язкової евакуації дітей-сиріт осіб, які замінюють батьків, позбавлятимуть права на опіку
Детальніше