Коли я була підлітком, у мене було мало друзів. Було кілька однокласників, із якими я спілкувалася тільки про уроки, але таких, з ким би годинами гуляла, розмовляла й проводила час, не було. Я виросла в родині, у мене старший брат, хороші батьки. А ось із друзями не складалося ніяк.

Я вчилася в школі, у якій усі діти грали на тих чи інших класичних інструментах. Вчилися протягом 11 класів музиці. Ми щорічно мали іспити й виступи на концертах. У нашій школі було багато хороших людей. А ось друзів у мене не було.

І одного разу я вирішила: якщо зі мною ніхто не хоче дружити, то я сама почну дружити з ними. Я вибрала групу однокласниць, які були між собою подругами, й почала активно «дружити» з ними. Почала одягатися, як вони, говорити такі ж слова, як вони, засуджувати тих чи інших однокласників (хоча сама так не думала), щоб мислити з ними на одній хвилі. Я намагалася приносити їм із дому різні речі: від цукерок до журналів. Ми тоді так любили вирізати з журналів різні картинки й складати їх у такі щоденники «дівочих таємниць». Тобто я робила все, аби тільки сподобатися цим своїм однокласницям, щоб стати їхньою подругою.

Ось тільки нічого хорошого з цього не вийшло. Вони просто використовували мене. Тобто брали від мене всі речі, а я зовсім їх не цікавила. Одного разу стояла біля дверей і слухала, як вони, сміючись, розповідали іншим, що я «дурненька» і як просто в мене взяти все, що заманеться. Мені було дуже боляче, сльози стояли в очах, я тоді навіть не зайшла в клас, а цілий день ховалася в туалетах і напівпідвальному коридорі. І потім пообіцяла собі, що вже більше ніколи й нікому не буду довіряти.

У нас у школі була бібліотека. Я нечасто туди заходила, тільки по підручники або по ноти. Так, я знала, що там є ще багато інших книг, але майже ніколи не читала їх. У бібліотеці працювала Ольга Іванівна, старша й спокійна жінка, небагатослівна, з великими темними очима. Через кілька днів після описаних подій я знову була в бібліотеці. І разом із підручником Ольга Іванівна поклала поруч художню книгу «Робінзон Крузо». Я сказала, що не потрібно, а вона відповіла, що сьогодні це обов’язково для всіх. І я взяла. Але подумала, що навіть відкривати не буду, просто поверну через тиждень і скажу, що прочитала. Але через кілька годин самотності таки відкрила її.

І з того дня в мене з’явилися друзі, різні, у залежності від настрою й кольору листя на деревах. З героями книг я переживала, завжди уявляла собі, що б зробила на їхньому місці, вела діалоги з ними, просто ставала як вони. І що найцікавіше – вони ніколи не використовували мене й з радістю брали у свою компанію! Усе почалося з історії самотнього Робінзона Крузо, який настільки захопив мене, що я купила таку ж книгу й прочитала її, мабуть, разів двадцять. Потім було багато інших: «Пеппі Довга Панчоха», «Пригоди капітана Немо», «Тореадори з Васюківки» та інші. А ще більш цікаві друзі з’явилися в мене, коли я почала читати художні книги історичного змісту. У них завжди була головна героїня – принцеса або проста дівчина. Я завжди уявляла, що це все про мене.

Поруч є багато людей: хороших і не дуже, дорослих або дітей. А ти не знаєш, як подружитися з ними. Це не тільки в тебе так. Просто не кожен зізнається в цьому. Так буває, багато людей не знають, як дружити.

Не знаю, чи є бібліотека поруч із тобою. Але точно є Інтернет! В Інтернеті, крім соціальних мереж і фільмів, є багато сайтів, на яких можна читати художні книги. Книги, герої яких точно стануть для тебе друзями. Це дуже цікавий світ. Напевно, у перші дні тобі буде незвично читати, але з кожною прочитаною сторінкою буде все простіше й цікавіше. Якщо ти не знаєш, з якої книги почати, можна запитати в Наставника або дорослого , які книги вони любили читати.

А ще можеш почати з книги «Робінзон Крузо». Або з казок Ганса Крістіана Андерсена. Це точно друзі на все життя.